Розчинилось в проваллі червонім,
Закотилося Сонце край неба.
У пітьмі залишитись самотнім
Я не хочу, бо зимно без тебе.
Довшають тіні на Сході
І темряву пошепки кличуть
Та знаю, що завжди ти поруч
І здалеку тепла мені зичиш.
Одинокой луна быть не может,
пока на нее смотрим мы.
Пускай Лунный свет не тревожит
непослушные мысли и сны.
Зведы погаснут как свечи
и как многие тысячи лет
настанет день и будет встреча -
Луна повстречает рассвет.
Нам обоим станет теплее
искупаемся в Солнца лучах.
Пусть исчезнет как можно скорее
одиночества вечного страх.
Якщо відчуєш у грошах потребу -
Робота стане покаранням.
Працюй так, наче грошей не треба
Й до праці з’явиться бажання.
Коли на душі лише смуток і лють -
Люби, як ніхто не любив і ніколи.
Пробач усе, усе забудь,
Наче не було завдано болю.
Якщо серце радіє, не плаче,
Емоції линуть за край,
Танцюй, наче ніхто не бачить,
Наче не чує ніхто, співай.
Забудь про негоди й невдачі;
Це все чорна крапка на світлому тлі.
Якщо ти захочеш - ніхто не побачить.
Живи, наче Рай на Землі!
Супутник, що завжди зі мною,
Кохана, що завжди моя.
Веде мене завжди з собою
По місту, лісом, у поля.
Їй все одно, в що я вбраний.
Чи маю я настрій, чи ні,
Купаюся в променях слави,
Чи знову на самому дні.
Про справи мої не питає,
Про радість мою чи печаль.
У спокій мене огортає
І стелиться тихо у даль.
Я їй про безлад розповім,
Що панує в моїй голові.
І наповнюся спокоєм тим,
Що дарує стежина в траві.
Не можна затримати Час,
бо Час не чекає нікого,
бо Він є мудрішим від нас.
Лиш можем чекати на Нього.
І не повернеш Минуле.
Його й не потрібно вертати,
щоб неприємне забули
й хороше могли пам’ятати
У наших руках лиш Майбутнє.
Його ми творим щомиті.
Нас Доля веде всемогутня,
Шляхом, що помилками вкритий.
Що означає “вік”? –
Число двозначне на папері.
Живе той самий чоловік,
Сім’я та сама і кар’єра.
В очах і далі блиск той хитрий,
Хода залишилась легкою,
Лишивсь без змін такий же спритний,
Душа лишилась молодою.
Не біда, що в волосі іскриться
Паморозь із сивини.
Не треба за віком журиться
І шукати чиєїсь вини.
Дивлюся як дощ іде серед літа.
З неба зриваючись краплі летять,
Долаючи теплий задушливий вітер,
Палаючи світлом мільйонів багать.
Світлом зірок у вогні блискавиці,
Що прорізала сиву сумну далечінь.
Грім розколов небеса хмурнолиці,
Дрібними осколками падають в тінь.
Дихання вітру зливається шепотом
Крапель, що падають і розбиваються.
Приємно, над містом повіяло холодом.
Здається, що небо на землю спускається.
На вулиці люди чогось метушаться,
Ховаються поміж хистких парасоль.
Підставити небу, напевно, бояться
Коханням скалічені тисячі доль.
(Життям покалічені тисячі доль. )
Вона прийде сьогодні надвечір,
Коли згасне останній промінь.
Чорна шаль їй вкриватиме плечі,
Я простягну до неї долоні.
У ніжні обійми загорне
Чарівна і владна повія.
Коханка, що вбрана у чорне
Оживить заповітні всі мрії.
Їй найтаємніше все оповім –
Так не бува між людьми.
Порожнечу заповнить по тім
Дивна гра відчуттів і пітьми.
Як завше, розквітне світанок,
Даруючи спокій від мрій.
Засоромить коханку з коханок,
Повелительку марних надій.
Упали додолу тюльпани
Із сильних і впевнених рук.
Хотілось почути “коханий”,
А я виявляється “друг”
Коли снігом мете уночі,
Можна почути вітру зітхання.
То полоненої стогін душі,
Що закута за власним бажанням.
Не маючи спокою бродить ночами,
Стогін лунає з закутих грудей.
Шукає шляхи, що привели б до брами
І ключі до закритих дверей.
Та час замітає неясні сліди
Залишені кимось до мене.
І заростає стежина туди,
Де свободи шука полонений.
Я собі викував клітку міцну
З почуттів витривалих мов сталь,
Бо вважав навіки замкну
Там самотність свою і печаль.
