Коли снігом мете уночі,
Можна почути вітру зітхання.
То полоненої стогін душі,
Що закута за власним бажанням.
Не маючи спокою бродить ночами,
Стогін лунає з закутих грудей.
Шукає шляхи, що привели б до брами
І ключі до закритих дверей.
Та час замітає неясні сліди
Залишені кимось до мене.
І заростає стежина туди,
Де свободи шука полонений.
Я собі викував клітку міцну
З почуттів витривалих мов сталь,
Бо вважав навіки замкну
Там самотність свою і печаль.
